Незалежність для кожної країни є великою справою. Іноді справою багатьох років, подекуди десятиліть чи навіть століть. Це великий дар, який треба заслужити, причому заслужити важкою боротьбою. А ще мусить бути хтось, хто буде здатен ту боротьбу очолити.

Після 123 років існування у складі різних імперій, маючи власну землю, але не маючи власної держави, у 1918 році Польща отримала шанс відновити свою незалежність.

Передували цьому три поділи Польщі: I поділ Польщі – 1772 (Росія, Прусія, Австрія), II поділ Польщі – 1793 (Росія, Прусія), III поділ Польщі – 1795 (Росія, Прусія, Австрія).

В 1807 Польща отримала сурогат незалежності у формі утвореного Варшавського князівства, у 1815 його переформували в несуверенне Польське королівство, формально зв’язане угодою з Росією. Росія внаслідок цього захопила 82% території Речі Посполитої в кордонах з 1772 р., Австрія – 11%, Прусія – 7%.

У 1916 Австро-Угорщина і Німеччина утворили залежне від них регентське Польське королівство. 29 серпня 1918 Рада народних комісарів спеціальним документом анулювала трактати поділів (після чого, однак, не було повернення Польщі ні земель, ні іншої власності, загарбаних під час розподілів), 7 жовтня Регентська рада задекларувала незалежність Польщі і 11 листопада передала повноваження головнокомандувача війська Юзефові Пілсудському.

Тут варто згадати про дві концепції відновлення польської незалежності, запропоновані Юзефом Пілсудським та іншим польським політиком Романом Дмовським. Тоді як другий був прихильником проросійської-антиповстанської (Національна демократія) концепції, вважаючи, що треба об’єднати польські землі під царською короною, а після перемоги у війні поступово виборювати чимраз більшу незалежність. Аж до цілковитого суверенітету, Пілсудський стояв на позиціях відновлення польської держави в кордонах до 1772 року.

- Пілсудський, як і переважна більшість поляків, що боролися за незалежність, уявляв собі відроджену польську державу в межах території Речі Посполитої до поділів у 1772 році. Ніхто тоді й не думав про Польщу в тих межах, що виникли після другої світової війни. Пілсудський добре знав про розвиток національних рухів на східних територіях колишнього Литовського союзу, тобто у Литві, Білорусі та Україні. Тому він мусив якось узгодити прагнення тих народів до незалежності з ідеєю відновлення сильної Речі Посполитої в рамках федерації. Всупереч популярним уявленням, федеративна програма стосується лише Литви та Білорусі (тобто землі колишнього Великого князівства Литовського), які повинні були стати частиною загальної держави, – говорить доктор наук Мірослав Шуміло з Університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні. - Україна мала бути незалежною державою, але пов’язаною з Польщею в непорушний союз. Відновлення Великого князівства Литовського, пов’язаного з Польщею, була ідеєю близькою серцю Пільсудського – свідомого спадкоємця цієї традиції. Українське питання було, перш за все, питанням чистого стратегічного розрахунку. Всупереч концепції федерації існувала націоналістична концепція Романа Дмовського, яка відкидає багатонаціональну республіку на користь етнічної „Польща для поляків”, – додає пан Шуміло.

У Центрі польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську доктор Шуміло прочитав лекцію „Польща – це велика справа. Відновлення незалежності в 1918 році” – останню з циклу „Зустрічей з історією” з нагоди відзначення 100-ліття відновлення незалежності Польщі.

Цікавою, з точки зору дослідження тодішніх польсько-українських стосунків сучасними істориками і оцінки тих подій сучасним політиками та суспільствами, була позиція керівника польської держави, про що говорить доктор Шуміло. За його словами, Юзеф Пілсудський стояв на тому, що конфлікт, в який вступила Українська Народна Республіка, шкодить і самій Україні, і Польщі. оскільки в Україні, говорить доктор Шуміло, Пілсудський бачив союзника.

- Глава держави чітко усвідомлював, яким є значення України для майбутнього балансу влади в цій частині Європи. Українській Народній Республіці довелося битися на трьох фронтах – з відродженою Польщею, більшовиками та „білими” росіянами. Ситуація ускладнювалася тим, що 1 листопада 1918 року в Східній Галичині було створено другу українську державу – Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), що боролося не на життя, а на смерть проти Польщі. На відміну від галицьких українців, лідер УНР отаман Симон Петлюра намагався порозумітися з Польщею, яку бачив потенційним союзником у війні проти більшовиків, тим більше, що не міг розраховувати на підтримку Антанти. З початку боїв у Східній Галичині Пілсудський дивився на конфлікт з українцями з іншої точки зору, ніж більшість польських політиків того періоду. Він був переконаний у необхідності його швидкого закінчення та необхідності співпраці з незалежною Україною проти більшовиків. Після того, як польські війська зайняли Галичину і західну частину Волині, він відкладає переговори з Петлюрою, зважаючи на негативне ставлення Франції та Великобританії до Української Народної Республіки. Антанта рішуче підтримувала генерала Антона Денікіна та його програму відбудови Великої Росії, чого найбільше побоювавався глава держави, – розповідав під час лекції доктор Мірослав Шуміло.

Лекція „Польща – це велика справа. Відновлення незалежності в 1918 році” завершила цикл історичних лекцій „Зустрічі з історією”, організованих з нагоди відзначення 100-ліття відновлення незалежності Польщі Центром польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську. Впродовж циклу слухачі, які відвідували Центр, могли послухати про різні періоди польської історії, людей, які населяли цю країну в різні часи становлення незалежності, дізнатися про історичні постаті, які так чи інакше долучилися до відновлення польської незалежності і зіграли важливу роль в політичному, суспільному та громадянському житті людини.

Цикл лекцій „Зустрічі з історією” було організовано за підтримки Фундації „Допомога полякам на Сході” в рамках здійснення опіки Сенатом Республіки Польща над полонією та поляками за кордоном.

Текст: Володимир Гарматюк

Фото: Володимир Гарматюк