Кароліна Лянцкоронська на терасі палацу в Роздолі, 1938 р.
(Фото: Архів науки ПАН та ПАЗ, сигн. KIII-150, підр. 329)
Кароліна Лянцкоронська (1898-2002) – польська історик і мистецтвознавець, викладачка Університету Яна Казимира, солдат Армії Крайової, в’язень концтабору Равенбрюк, прес-офіцер 2 Польського корпусу Польських збройних сил, після 1945 року найбільш відома діячка польської діаспори в Італії, ініціаторка й співзасновниця Польського історичного інституту в Римі.
Походила з аристократичного роду гербу Задора, була донькою графа Кароля Лянцкоронського і його третьої дружини Малґожати фон Ліхновської. Батько був фаховим правозахисником, захоплювався історією мистецтв, колекціонуванням картин, був власником величезних маєтків та палаців у Роздолі, Комарні, Ягільниці. Був людиною щиро відданою цісареві, через що йому доручили опікуватися мистецтвами при дворі. Звідти й любов до мистецтва у Кароліни.
Попри близькі стосунки Лянцкоронських з австрійським двором і віденськими елітами, сім’я зберегла міцний зв’язок з польською культурою. Під час Першої світової війни Кароль організував у своєму маєтку реабілітаційний осередок для польських вояків. Кільканадцятилітня Кароліна працювала там санітаркою. Після відновлення незалежності Польщі у 1918 році сім’я прийняла польське громадянство, а Лянцкоронський зайнявся розшуком польських мистецьких та документальних творів, розсіяних під час австрійської окупації.
Після війни Кароліна Лянцкоронська вивчала у Відні історію мистецтв. 1926 року у Віденському університеті захистила докторську дисертацію. Займалася переважно проблематикою барокового мистецтва і творчістю Мікеланджело ді Буанаротті. 1935 року отримала ступінь доктора в Університеті Яна Казимира у Львові на підставі роботи „Художнє оформлення костелу Іль Джезу в Римі” (Церква святого імені Ісуса) і отримала посаду доцента, керівника кафедри мистецтв гуманітарного факультету університету.
Кароліна Лянцкоронська, кінець 1940-х років (Фото з колекції автора)
Воєнні події описала у книжці „Воєнні спогади 22 IX 1939 – 5 IV 1945” (Краків, 2003), яка сьогодні є цінним джерелом інформації про Галіцію того складного періоду.
Війна застала її в Римі. Вона негайно повернулася до Львова. Коли місто захопила Червона армія, деякий час продовжувала викладати в університеті. Долучилася до конспіративної діяльності Союзу збройної боротьби. Присягу склала в січні 1940 року. Через загрозу арешту органами НКВД використала можливість обміну людьми між територіями Польщі, окупованими СРСР та гітлерівською Німеччиною і 3 травня 1940 року перейшла на окуповану німцями територію. Служила в рядах Союзу збройної боротьби, а потім в Армії Крайовій (поручником). За дорученням конспіративного командування брала участь в роботі визнаної німцями Головної опікунської ради (RGO) у Кракові, зокрема, підтримуючи контакт із багаторічним приятелем сім’ї, краківським архієпископом Адамом Сапєгою.
Їй довірили найнебезпечнішу частину роботи на користь в’язнів, а це тому, що її високе родове походження, вільне володіння німецькою мовою, культурна освіта та манери, а також її неймовірна відвага відкривали для її діяльності двері гестапівських установ. Від січня до травня 1942 року працювала в Станіславові, керуючи комісаріатом RGO 17 повітів Східної Галіції. Однак. Її діяльність почала викликати чимраз більше підозр окупантів.
Кінцем діяльності Кароліни Лянцкоронської став її арешт 12 V 1942 року в Коломиї під час зборів RGO. Звідти її перевезли до Станіславова, де вона знову постала перед Гансом Крюгером, шефом місцевого гестапо. Він одразу повідомив їй, що на підставі попередніх свідчень її відправлять до концтабору в Равенбрюк. Вона гідно прийняла цю звістку, що неабияк обурило Крюгера. Розлючений такою демонстрацією патріотизму, він зізнався, що брав участь у вбивствах львівської інтелігенції.
Кароліна Лянцкоронська та група польських студентів Римського університету, 31 VII 1947 р.
(Фото з колекції автора)
Під час допиту Лянцкоронської, спровокований її звинуваченнями про переслідування поляків, Крюгер заявив, що:
„Зрештою, ми, коли входимо, вже наперед маємо готові списки тих осіб, яких треба арештувати. Так є завжди. Чи Вам відомо, пані, де вже так було?”, – він дико зареготав. „У Львові! Ви розумієте, про що я? У Львові”, – він знову дико зареготав. „Так, так. Професори університету! Ха, ха, це все я! Сьогодні, коли пані вже не вийде, я можу це сказати! Так, так, в… (тут він назвав якийсь день тижня, мені здається, четвер) – чверть по третій ранку…”.
„Тепер він дивився мені в очі. Здається, він бачив, що цього разу йому вдалося, що постріл потрапив у ціль, він був дуже задоволений. Мені ж тим часом здавалося, що хтось молотком забиває мені в мозок такі слова: „Вони мертві, а вбивця – ось ЦЕЙ!”.
Крюгер тим часом говорив далі: „так, тоді я був у Львові дуже коротко, із загоном гестапо, у складі Вермахту. Ми пішли далі на схід, а потім я повернувся сюди”.
Кароліна Лянцкоронська за письмовим столом, Рим, 1992 р. (Фото з колекції Польської академії знань)
Проти герцогині тривало слідство. Через два тижні перебування у в’язниці й чисельних допитів її відправили до тюрми:
„Я пішла з охоронцем, який запроторив мене до великої, страшенно брудної камери в підземеллях. Коли я входила, бачила крізь вікно під стелею, як сам Крюгер, стоячи у дворі, закривав залізне віконечко наді мною. Охоронець гримнув дверима і зачинив їх на ключ. Я опинилася у темряві, але я була сама, і це мені подобалося. Тричі на день ненадовго вмикалося світло – поїсти та прибирати… Було схоже на те, що ця темниця – це останній етап перед – двориком [розстрілом] – і я старалася відповідно налаштуватися, але навіть тут мене не покидало відчуття, що я житиму. У дворику і далі відбувалися страти, з моєї нової резиденції можна було тільки рахувати їх… Я була сама і була спокійна”.
Про арешт Кароліни Лянцкоронської та засудження її до страти в Станіславові почув її брат по радіо у Швейцарії. Смертну кару для Кароліни Лянцкоронської скасували завдяки членам італійської савойської королівської династії, які просили за неї у Гіммлера. Зі Станіславова її перевезли до Львова. У львівській тюрмі на Лонцького вона перебувала від 8 липня до 27 листопада 1942 року. Там вона вручила одному із шефів гестапо в Дрогобичі, Вальтерові Кутшманові, ґрунтовний, викладений на 14 аркушах, звіт про знищення львівських професорів, зі звинуваченнями проти Крюгера. Один екземпляр потрапив до рук ректора Університету Яна Казимира у Львові, професора Станіслава Кульчинського (1895-1975). Зі Львова її перевезли до в’язниці в Берліні на Александерплятц, звідки 8 січня 1943 року вона потрапила до концтабору в Равенбрюк. 5 квітня 1945 року, за місяць до закінчення війни, її звільнено з концтабору завдяки втручанню Карла Якоба Буркхардта (1891-1974), тодішнього керівника Червоного Хреста.
Після війни Ганс Крюгер опинився на заході Німеччини, де видавав себе за ворога нацистів. Хотів потрапити на державну роботу, але його запідозрили у вчиненні злочинів. 1965 року його офіційно звинуватили в злочинах, скоєних на окупованих територіях. 1967 року відбувся процес, на якому Крюгер зізнався, що керував гестапо в Станіславові, але не зізнався в особистій участі та відповідальності, зважаючи на смерть усіх свідків. Однак, польська герцогиня Лянцкоронська, якій вдалося вижити, несподівано з’явилася на засіданні суду. Це знищило весь захист, а Крюгера засудили до довічного ув’язнення. Однак, 1986 року його звільнили. Він помер через два роки після звільнення.
Професор Кароліна Лянцкоронська померла 25 серпня 2002 року в Римі. Її поховали на римському кладовищі Кампо Верано.
Текст: Петро Гаврилишин
З польської переклав: Володимир Гарматюк
