Реконструкція костелу Cв. Петра і Павла та монастир тринітаріїв авторства Зеновія Соколовського
(Фото: report.if.ua)
Тринітарії, а точніше, Орден Пресвятої Трійці, колишній Орден Святої Трійці для викупу невільників – католицький орден, створений у 1193 році, в добу хрестових походів, святими Жаном де Матом і Феліксом де Валуа, а в 1198 році отримав буллу від папи Іннокентія ІІІ Operante divine dispositionis. З 1236 року існує також жіночий орден – тринітарки.
Орден засновано з метою звільнення (викупу) християнських невільників з рук мусульман під час хрестових походів. Сьогодні тринітарії духовно опікуються в’язнями, а також людьми хворими та з залежностями. На польські землі тринітарії потрапили в часи Яна ІІІ Собеського в період турецьких воєн.
Орден тринітаріїв діяв на теренах Польщі в 1685-1907 роках. Територія його діяльності обмежувалася східними землями Речі Посполитої. Тринітарії були жебручим чернечим орденом. Їхнім завданням було викуповувати поляків з татарської неволі (ясиру). Часто ченці, коли бракувало грошей, самі віддавалися у руки татар замість когось із невільників. У 1688-1783 роках польські тринітарії викупили 517 в’язнів.
Монастирі тринітаріїв були засновані в таких містах (у хронологічному порядку): Львів, Краків, Станіславів, Берестечко, Варшава, Галич, Антокол і Веркі (сьогодні околиці Вільнюса), Кам’янець-Подільський, Орша, Луцьк, Томашув Любельський, Бжешьчь, Люблін, Кротошин, Брагилів, Бурштин, Шумбар, Чолган, Бабиновичі. Після першого поділу Польщі багато різних чернечих орденів було закрито, в тому числі тринітарський. Останній тринітарій на польських землях перебував до 1907 року. Після приїзду до Польщі в 1986 році о. Єжи Кемпінського, орден в країні було відновлено.
Портрет Анджея Потоцького та його дружини Анни з Рисінських, XVII століття (Фото зі збірки автора)
Сьогодні завданням ордену є „викуп” людей з різноманітних видів неволі – зовнішньої й внутрішньої, у тому числі залежностей від алкоголю, наркотиків, інтернету і тому подібне. Єдиний чернечий дім тринітаріїв у Польщі розташовано в Кракові. Сьогодні тринітарський орден у світі складається із семи провінцій, трьох вікаріатів та двох делегатур. Отці-тринітарії є в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині, Австрії, США, Канаді, Мексиці, Ґватемалі, Пуерто-Рико, Колумбії, Бразилії, Перу, Болівії, Чилі, Аргентині, Індії, на Мадагаскарі, у Польщі та Конго.
Тринітарії носять білий хабіт (рясу), підперезаний чорним шкіряним поясом, на хабіті – білий скапулярій з червоно-блакитним хрестом та білий каптур. Темно-коричневий або чорний плащ. Кольори скапулярію мають особливе значення: білий – початок усіх барв, означає Бога Отця, блакитна горизонтальна планка хреста символізує спасительський характер Сина Божого, а червона вертикальна планка – запал Духа Святого.
У Станіславові тринітарії оселилися з ініціативи Анджея Потоцького, каштеляна краківського і польного гетьмана коронного. 16 жовтня 1690 року він видав засновницький акт, у якому зобов’язався спорудити дерев’яний монастир і костел, а також записав 17 тисяч польських злотих на утримання шести ченців. Менш ніж за рік, ще до смерті засновника, 31 серпня 1891 року, зведено дерев’яні споруди. На початку літа того ж року неподалік від в’їзної брами палацу з’явився дерев’яний костел Св. Трійці та Найсвятішої Діви Марії.
Син Анджея Потоцького, Юзеф, продовжив справу батька щодо підтримки оо. тринітаріїв. І так, 18 грудня 1691 року Стефан Барвінкевич, канонік станіславівської колегіати, урочисто завів тринітаріїв до нового монастиря. У 1693 році закладено новіціат. 13 квітня 1718 року Юзеф Потоцький з дружиною Вікторією з дому Лещинських збільшив суму видатків на орден на 20 тисяч злотих, здобутих на маєтках Медика та Скорики. Це дало змогу збільшити кількість ченців із шести до тринадцяти. Монастирю бракувало місця, тому Потоцькі подарували ордену також і прилеглу до нього територію разом з приміщенням зерносховища, де обладнали вісім келій і залу для занять.
Карта Яна Лідля та ідентифікація фасадів тринітарських монастирів польсько-литовської провінції з 1748 р.
(Фото: report.if.ua)
У 1718 році за керівництва о. Антонія, важко хворий полковник королівських військ Павел Нітославський вирішив спорудити тринітаріям мурований костел. Він пообіцяв їм 30 тисяч злотих і одразу переказав на цю справу 3 374 злотих „ut in futuro vere ponantur fundamenta ecclesiae” (щоб у майбутньому були закладені основи церкви). Нітославський навіть вступив до монастиря. У 1719 році закладено наріжний камінь під будівництво монастиря, а за кілька років почалося його активне спорудження. Після смерті Павла Нітославського 26 січня 1727 року, фінансування спорудження святині взяв на себе його син Францішек Ксаверій. 5 липня 1732 року Александр Дзялинський, декан колегіати, офіційно ввів ченців до нового костелу й помістив у ньому Найсвятіше Таїнство. Святиню назвали на честь Св. Петра і Павла. 27 жовтня 1736 року ексгумовано тіла ченців і доброчинців монастиря, похованих у підземеллях давнього, дерев’яного костелу і перепоховано їх у крипті під пресбітерієм мурованого храму.
У 1729 році розпочалося спорудження мурованого монастиря, розташованого „a tergo ecclesiae” (за храмом), у якому мало бути шість келій. Будівельні роботи завершилися в час послушництва о. Людовика, який 20 серпня 1738 року заклав наріжний камінь під другу, двоповерхову частину монастиря „in fronte ecclesiae” (перед храмом). Роботи завершувалися під наглядом міністра о. Теодора. При костелі тринітаріїв діяли два братства – Святого Скапулярія Найсвятішої Трійці, заснованого в 1718 році та Серця Ісусового, що повстало в 1738 році.
У костелі були образи із зображенням Ісуса, що падає під хрестом і Св. Фелікса де Валуа, засновника ордену, перенесені з дерев’яного храму, що славилися своєю чудодійністю. Перший з них ченці отримали в дар від Юзефа Потоцького. Коли образ було перенесено до кам’яного костелу, Станіслав Потоцький замовив для нього бічний вівтар у пресбітерії. У вівтарі також знайшлося місце для образу Св. Фелікса.
У 1752 році за керівництва о. Рафаеля, головний вівтар помальовано, встановлено амвон з різьбленим декоруванням, а костел всередині було оздоблено образами святих. Того ж року відбулася урочиста передача до костелу головного образу Христа. У 1755 році в Любліні помер доброчинець ордену Францішек Ксаверій Нітославський. Його тіло, як мецената, було перевезено до Станіславова і поховано в костелі тринітаріїв. У 1758 році в монастирі трапилася пожежа. Завдяки фінансовій підтримці Катажини Коссаковської, кам’янецької каштелянки, а також стараннями міністра о. Ігнація монастир відремонтовано.
Збережене крило монастиря, Івано-Франківськ, вул. Старозамкова, 2 (Фото: Анджей Леуш)
Після окупації Галичини Австрією у 1772 році папа Клеменс XIV буллою від 21 липня 1773 року ліквідував Товариство Ісусове через політичну діяльність. Десятьма роками пізніше після ліквідації єзуїтів декретом імператора Юзефа ІІ 17 березня 1783 року ліквідовано орден тринітаріїв. Ліквідувавши два ордени, Австрія збагатила свою казну, конфіскованим майном костелів і монастирів.
Станіславівський монастир, скоріш за все, зачинено. У 1785 році до колишнього єзуїтського костелу перенесено орган. У приміщенні монастиря в 1786 році відкрили в’язницю, а пізніше частину суду. Костел був серйозно пошкоджений під час пожежі в 1868 році, після чого його розібрали. На місці костелу постала Тринітарська площа. У міжвоєнний період в приміщенні монастиря була чоловіча учительська гімназія (а згодом ліцей). За радянських часів в тому приміщенні було обласне управління торгівлі, а на Тринітарській площі – „колгоспний ринок”.
Архітектор Зеновій Соколовський, використовуючи методику аналогії, виконав графічну реконструкцію фасаду костелу і монастиря тринітаріїв. Реконструкція опиралася на зразки спільнот тринітаріїв у Кам’янці-Подільському і Луцьку. Однак, ця методика не дає повної картини, оскільки немає належного підтвердження джерел.
Майже сто років тринітарії творили історію нашого міста. На жаль, сьогодні більшість монастирів і костелів не існують. Однак, збереглася частина колишнього монастиря оо. тринітаріїв. Сьогодні там розташувалися крамниці та офіси різних фірм.
Текст: Петро Гаврилишин
З польської переклав: Володимир Гарматюк
