Живучи в Івано-Франківську, здавалося б, соромно не знати його історії. Коли місто засноване, ким, які найбільші і найвизначніші події в ньому відбувалися, хто тут жив. І на цьому знання пересічного громадянина Івано-Франківська, а головно, громадянина молодого, вичерпуються. Будинки, вулиці, написи, таблиці, навіть у центральній частині міста, не кажучи вже про його околиці, загубились, затерлися. Назви змінено. Люди вимерли, або виїхали, дерева віджили своє або вирубані заради нових сучасних площ і будов. Навіть деякі ікони, які чували над містом свого часу, оберігають городян інших міст.
За глибшими знаннями треба пірнати до книжок, ходити бібліотеками чи коридорами архівів. А можна прийти на одну із зустрічей з історією до Центру польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську.
Немає нічого випадкового в цьому житті. Все, що стається, стається з волі провидіння. Те, чого очікуєш, ніби приходить до тебе зненацька, а між тим, напевно, все ж не зненацька і не даремно.
Чергову зустріч у Центрі польської культури та європейського діалогу, з нагоди відзначення 100-ліття відновлення Незалежності Польщі, планували провести у товаристві доктора Кшиштофа Яблонкі з Королівського замку у Варшаві – Музеї, резиденції Королів Речі Посполитої. Пан Яблонка мав прочитати лекцію „Під знаком Орла та Погоні”, присвячену історії Речі Посполитої, яка утворилася внаслідок злуки Польської Корони і Великого князівства Литовського, що досі викликає масу емоцій та дискусій.
Однак з причин незалежних від пана Кшиштофа Яблонкі, він не зміг того дня прибути до Івано-Франківська. Прикру ситуацію довелося виправляти за лічені години, бо зустрічі з історією очікували поінформовані мешканці.
Тими днями в Івано-Франківську перебував молодий докторант Університету ім. Міколая Коперніка в Торуню, історик Ярослав Краснодембскі, який присвятив свою докторську працю дослідженню давнього Станіславова. Тож за щасливим для слухачів збігом обставин пан Ярослав Краснодембскі охоче погодився розповісти про один із аспектів своїх досліджень – про вірмен Станіславова і виголосив доповідь „Народ, вірний Речі Посполитій. Вірмени в Станіславові”.
Назва така не випадкова. Як виглядає з розповідей історика Ярослава Краснодембського, з’явившись кілька століть тому на теренах теперішнього Івано-Франківська та в його околицях, і практично до кінця існування на цих землях польської держави, вірмени залишалися у своїй більшості вірними Польській Короні.
- Станіславів XIX століття населяли переважно поляки, євреї та українці. На тлі цього багатонаціонального міста вирізнялася невелика кількість вірмен, які, незважаючи на полонізацію, зберегли свій старий обряд”. – каже Ярослав Краснодембскі. В пізніші роки їхнього існування на цих землях, вони навіть більше вважали себе народом польським, ніж вірменським – говорили польською мовою, притримувалися традицій і навіть воювали за Польщу в протистоянні з її ворогами. Дехто із загиблих був навіть похований на вірменському кладовищі, де мав також пам’ятник, якого сьогодні вже не існує.
По вірменах Станіславова залишилися кілька вулиць, будинків. Одна із теперішніх вулиць Івано-Франківська називається Вірменською – на згадку про те, що ця етнічна група залишила в місті доволі помітний слід.
Вірмени Станіславова були переважно купцями. Вони обіймали 100 % гандлю. Навіть євреї, також відомі своїми гендлярськими здібностями, поступалися вірменам і займалися ремеслом.
Напевно, найбільш помітною і вагомою пам’яткою вірменів і вірменам Станіславова залишився колишній вірменський храм, нині відомий як Українська автокефальна православна церква, або в народі „блакитна церква”. Не одноразово перебудовуваний, ремонтований по кількох пожежах, сьогодні вірменський храм втратив первинний вигляд. Немає в ньому також образу Матері Божої Ласкавої, який з приходом до Станіславова більшовиків, настоятелеві вдалося винести з костелу і тепер його можна побачити в одному з костелів Гданська.
А найбільш визначною постаттю тогочасного Станіславова був Архієпископ Ісаак Міколай Ісаковіч (1824-1901). Народившись поблизу Станіславова в Лисці, він став одним із найбільш бажаних духовних лідерів міста. Будучи вікарієм, він так промовляв з амвона, що всі спішили послухати його слів, а духовенство навіть заздрило йому.
„З початком великого посту – пригадує публіцист і поет Юзеф Роґош (1844-1896) – увесь Станіславів спішив після полудня до вірменського костела, щоби слухати настанови о. Ісаковича. Хоча нас, студентів, ніхто до цього не заохочував, ми бігли до костела, де бували такі натовпи, що годі було й протиснутися. Віруючі іноді з великим невдоволенням дивилися, коли на амвон виходив о. Гайвас, а не о. Ісакович”. – зачитує Ярослав Краснодембскі фрагменти віднайдених хронік про тодішній період Станіславова.
Слухачі лекції в ЦПКіЄД після її завершення ділилися враженнями від почутого. Наприклад, громадянин міста Михайло Дейнега, людина мистецтва, знавець давнього Станіславова з боку сакрального, бо опікувався раніше Музеєм мистецтв Прикарпаття, ще відомого як музей сакрального мистецтва, чи як його називають – колегіата – говорить, що із захопленням послухав те, що, здавалося б, уже давно знав. І за кожним реченням відкривав для себе щоразу нові і цікаві факти з історії міста.
Ярослав Краснодембскі каже, що захопився історією Станіславова, відколи взявся за його дослідження. А дослідити історію нашого міста, його давній міжвоєнний період взявся через наукове завдання в Університеті, де навчається. На ту тему, каже Пан Краснодембскі, написано вже багато книжок, багато наукових праць. Однак, як науковець, не може заспокоїтися і недарма – знаходить все нові й нові відтінки вже, здавалося б намальованої картини. Невдовзі, має надію молодий історик, його наукова праця ляже в основу докторської дисертації на тему польського культурного життя Станіславова в 1919-1939 рр. „Це місто дуже презентабельне для Західної України загалом, але якщо говорити про спадщину Речі Посполитої, це місто, яке заслуговує гідної уваги не тільки науковців”. – підсумував пан Ярослав Краснодембскі.
Текст: Володимир Гарматюк
Фото: Володимир Гарматюк
