Садок Баронч (Фото: report.if.ua)
Одним із найбільш знаних галіційських істориків XIX століття був домініканець Садок Баронч (1814-1892), автор багатьох книжок і путівників.
Він народився 29 квітня 1814 року в Станіславові у вірменсько-польській сім’ї Ґжеґожа Баронча і Ґертруди з родини Аксентовичів. Ймовірно, сім’я Барончів мала угорське коріння, а їхнє прізвище було спольщеною версією угорського прізвища Баронч. Ґжеґож і Ґертруда Барончі мали шестеро дітей, однак деякі з них дуже рано померли. У станіславівській книзі шлюбів кілька разів зазначено Ґертруду Баронч як свідка. Отож, у цій ролі вона виступила 11 листопада 1817 року на шлюбній церемонії Яна Тарновського (23 роки) і Юзефи Бреліцької (22 роки). Під час того акту в книзі залишився запис, що Ґертруда Баронч була uxor mercatori (дружиною купця) та парафіянкою станіславівської вірменсько-католицької парафії. З цього робимо висновок, що батько майбутнього домініканця був купцем. Сам Баронч, однак, зазначає, що сім’я не була заможною, часто мала фінансові труднощі. Нез’ясованим також є питання, коли та звідки родина Барончів прибула до Станіславова.
Про самого Вінцента з парафіяльних книжок дізнаємося, що вже через два дні після народження, його охрестили й миропомазали у вірменсько-католицькій парафії. Цих таїнств уділив йому вікарій парафії о. Домінік Лукашевич, а хресними батьками стали: шляхтянка Розалія Амірович та купець Каетан Біши. У автобіографії чітко записано: „під час хрещення мене назвали Вінцентом Ферером, а під час миропомазання на честь Петра мученика”. До 1830 року молодий Вінцент, скоріш за все, перебував у рідному місті. З наймолодших років мусив долати вади мовлення. Як сам пригадує: „вже в дитинстві я боровся з мовою: я жахливо заїкався, що б не говорив; мене брали на кпини, я так сердився, що важко працював над тим, аби позбутися цієї вади”. У Станіславові закінчив спершу звичайні класи, а далі гімназію, як сам зазначає, на рівні „sane laudabiliter” (справді похвально).
Титульна сторінка книжки „Пам’ятки міста Станіславова” (Фото з колекції автора)
В опрацьованій о. Томашем Домбровським „Історії гімназії у Станіславові” у „Звіті Дирекції ц.к. Гімназії в Станіславові за 1878 шкільний рік, Львів 1878” Баронча згадано як одного з найважливіших випускників школи поряд із такими видатними постатями, як поет Францішек Карпінський, казкар Станіслав Яхович, віце-президент галіційського намісництва у Львові Кароль Мош, історик Іван Вагилевич, бургомістр Станіславова і депутат Державного сейму Іґнацій Камінський. Серед випускників було також кілька вірменських священнослужителів, зокрема майбутній львівський архієпископ цього обряду Самуель Кирил Стефанович (1755-1858), Ґжеґож Ромашкан (1809-1881) та Ісаак Міколай Ісакович (1824-1901). Навчався у ній також Францішек Ксаверій Захаріясевич (1770-1845), спершу капелан вірменської конфесії, видатний професор історії церкви у Львівському університеті, а також інспектор галіційських гімназій, який, однак, перейшов у латинський обряд, і врешті був призначений єпископом у Тарнові, а потім у Перемишлі. У тій гімназії також навчався майбутній перемиський єпископ Антоній Манастерський (1803-1869) і майбутній греко-католицький митрополит львівський і примас Галіції та Лодомерії, кардинал Михайло Левицький (1774-1858). Там навчалися сини вірменських міщан зі Станіславова, польської шляхти, греко-католицьких священників, державних службовців не тільки з Галіції, але й з Австрії, Буковини, Моравії та Чехії й навіть з Угорщини. Іноді також траплялися хлопці юдейської віри. Щодо нащадків вірменської національності, дослідник Александр Чоловський за період 1789-1847 років називає аж 32 сім’ї, чиї прізвища часто з’являються у списках учнів.
Молодий Баронч почав навчатися у Станіславівській гімназії 1824 року у віці 10 років. Одна з умов прийняття до такого типу школи – учневі мало виповнитися 10 років. Крім того, треба було завершити трирічне навчання у звичайній школі й володіти німецькою мовою. Адже саме цією мовою викладали в гімназії, лише математика у старших класах викладалася латиною.
„Те, що хлопчика прийняли до гімназії, – пише Юзеф Зелінський, – означає, що він відповідав певним вимогам і приписам. Адже кандидат мав бути здібним і мати відповідне домашнє виховання… До того ж варто зазначити, що навчання в гімназії вимагало значних фінансових видатків, тож природнім є той факт, що в нашій гімназії у перші десятиліття існування закладу, учнів набирали виключно зі шляхти, священників грецького обряду і міщан, переважно вірменського походження”. Не знаємо, чи батькам Вінцента Баронча вистачало на навчання сина, чи він отримував якусь стипендію. До 1828 року плата за навчання в гімназії становила 12 ринських злотих, а в наступні роки – 8 ринських злотих на рік. Звільнені від плати були тільки державні службовці та діти греко-католицьких священників. Не виключено, що Вінцент міг бути звільнений від оплати, як дитина з бідної сім’ї.
Титульна сторінка книжки „Бучацькі пам’ятки” (Фото з колекції автора)
Станіславівська гімназія – цісарсько-королівська гімназія, пізніше в міжвоєнний період відома як Перша державна гімназія, свій початок бере з 1715 року, коли Юзеф Потоцький, київський воєвода, профінансував спорудження для Товариства Ісуса резиденції й костелу в місті. Вже наступного року єзуїти відкрили клас, спершу граматики, далі поетики та риторики, а 1718 року дворічний курс філософії. З 1722 року до ліквідації ордену в 1733 році вони опікувалися колегією в Станіславові, яка була єдиною школою в місті. На місці єзуїтської колегії створено державну гімназію.
Закінчивши гімназію, Вінцент Баронч вирішив піти священницьким шляхом. Ось як він про це писав: „1830 року я намагався вступити до семінарії у Львові. Через брак місця мене не взяли”. Однак, не виключено, що тоді молодий Вінцент хотів стати священником вірменського обряду. Цілком ймовірно, так і могло бути хоча б з огляду на його походження і середовище, до якого він належав. Серед вірменсько-католицького духовенства було вже багато членів його родини. Отець Міколай Баронч (1756-1831) був деканом вірменської капітули та директором банку Mons Pius у Львові, о. Ґжеґож Баронч (1757-1819) виконував функції настоятеля вірменської парафії у Снятині, а о. Домінік Баронч (1809-1879) був настоятелем вірменської парафії у Лисці поблизу Станіславова, деканом станіславівського деканату та архієпископським вікарієм на Покутті, а потім препозитом вірменської капітули у Львові. Кандидати на капеланів вірменського обряду відвідували філософсько-теологічні студії разом із семінаристами латинського обряду, навчаючись в одній семінарії. Лише греко-католики вчилися окремо.
Після невдалої спроби поступити на навчання Баронч пішов працювати вчителем у тривіальну школу в Отинії поблизу Тлумача. Він пише про це як про тимчасове заняття: „цілий рік через це втратив, навчаючи на тривіалці в Отинії”. Вочевидь, вже тоді він проявляв інтерес до історії, бо через пів століття підготував розвідку на тему отинійського костелу, яку опубліковано на шпальтах львівського „Археологічного перегляду”. Далі Баронч вибрав чотирирічні студії на теологічному факультеті, на що отримав згоду вірменсько-католицької митрополичої курії у Львові. Чернечий хабіт одягнув 19 липня 1835 року. Бувши ченцем, продовжував теологічне навчання. З часом світ дізнався, що справжнім його захопленням була історія.
Титульна сторінка книжки „Язловецькі пам’ятки” (Фото з колекції автора)
У газеті „Кур’єр Львівський” за 26 квітня 1892 року в некролозі написали: „о. Садок Баронч, відомий дослідник історії, доктор теології, член проповідницького ордену оо. домініканів, помер на початку цього місяця в Підкамені. Народжений у Станіславові 1814 року матір’ю з дому Аксентовичів сп. о. Баронч з дитинства вже мав покликання до священницького стану. Був свого часу преором у Львові, Жовкві, Тисмениці та Підкамені. Був чудовим проповідником, а як письменник, зробив собі ім’я ґрунтовними дослідженнями історії польських вірмен. Написав на цю тему кілька цінних праць”.
До найважливіших наукових робіт Садока Баронча належать:
- Пам’ятки міста Жовкви (Львів 1852),
- Житія славних вірмен у Польщі (Львів 1856),
- Пам’ятки міста Станіславова (Львів 1858),
- Нариси з історії Проповідницького ордену в Польщі (Львів 1861),
- Нариси з історії вірмен (Тернопіль 1869),
- Костел та монастир домініканців у Кракові (Познань 1881),
- Чудотворні образи Найсвятішої Матері в Польщі (Львів 1891).
Текст: Петро Гаврилишин
З польської переклав: Володимир Гарматюк
