Імператорсько-королівська гімназія у Станіславові, листівка з 1905 року. У цій будівлі в 1750-1758 роках навчався Францішек Карпінський (Фото зі збірки автора)
Зусиллями володаря Станіславова Юзефа Потоцького в 1715 році до міста прибули єзуїти. Спорудження будівлі колегії почалося одночасно зі спорудженням костелу в 1716 році. Роботи оплатила Гелена Белжецька, белзька каштелянка, яка ще у 1715 році задекларувала бажання передати ченцям 130 тисяч злотих. Ці кошти вона мала намір залучити із приданого майна в Тисменичанах та трьох сіл, що їй належали. Вона заповіла цей дар в Галичі в лютому того року, зобов’язавши єзуїтів провадити душпастирську діяльність також і серед міського населення. У 1717-1718 роках на потреби резиденції було зібрано податки з покутської шляхти. Маючи відповідні кошти, близько 1730 року, єзуїти викупили села Волосів та Цуцилів.
У 1718 році вони взяли під опіку станіславівську Академію, функції якої у 1723 році перейняла єзуїтська колегія. Це був один із найважливіших освітніх закладів Червоної Русі. Уже в 1726 році єзуїти перебралися з дерев’яної резиденції до нових приміщень. У 1729 році при колегії закінчилося спорудження костелу єзуїтів, яке тривало кільканадцять років. Натомість спорудження колегії було завершено лише в 1744 році. У 1753-1755 роках будівлю розширили: їй добудували один поверх і накрили новим дахом. Ці роботи тривали й в другій половині 60-х років.
Портрет Юзефа Потоцького угорського художника Адама Маньоки, перша половина XVIII століття (Фото зі збірки автора)
Учнем станіславівської єзуїтської колегії, яку в середині XVIII століття відвідувало близько 400 учнів, був зокрема поет Францішек Карпінський (1741-1825), який описав той період у своїх творах. Свої спогади відомий поет назвав: „Історія мого віку і людей, з якими я жив”. Вони вийшли друком у Вільнюсі в 1827 році і не раз перевидавалися в різних куточках Польщі. До єзуїтської колегії Францішек Карпінський поступив у 1750 році:
„Коли мені було вісім і я вже вмів читати, і трохи писати, батько віддав мене до станіславівських шкіл поблизу, де вже, дещо старший за мене, мій брат Антоній кілька років вчився, і я поволі до науки звикав. Це було в зимовий час і, коли батько після обіду, залишаючи мене, від’їжджав додому, я, понад усе боячись школи, за воротами станції, коли нікого за саньми не було – присів тихенько позаду і, лише на середині дороги видав себе кашлем. Ми негайно повернулися до Станіславова, батько всипав мені кільканадцять різок, аби мені розум поправити, на тому все й закінчилося”.
А от період навчання Францішек Карпінський згадував так:
„Ще дитиною в школі я вже пізнав міцну дружбу! Близько чотирьохсот студентів було в Станіславові, чому ж я лише до двох – Сосновського та Маліцького, як і вони до мене – прикипів? Варто зазначити, що, крім взаємної поваги, на якій ми тоді ймовірно мало зналися, а яка найкраще зміцнює людську дружбу, є дещо таке у віці, в обличчі, в способі поведінки та мислення, що єднає друзів. З Сосновським, який був у молодшому ніж я класі, ми потоваришували так, що не тільки присягнули одне одному в костелі, що до смерті будемо любитися, але й написали цю присягу на папері та підписали її. Там, крім клятви в дружбі та вірності, була обітниця, що якби хтось із нас першим помер, той має другому посмертно явитися (у той час ми вірили в реальність таких обітниць) та про свій стан на тому світі розповісти”.
Францішек Карпінський (1741-1825) – польський поет, драматург, публіцист та перекладач епохи Просвітництва, творець і головний представник сентиментального напряму в польській ліриці (Фото зі збірки автора)
Цих двох гімназистів часто брали допомагати при богослужіннях у катедрі. Під час літургії для підсилення своєї присяги хлопці поклали листок з присягою на вівтар і прийняли Святе Причастя, аби присягу посилити. На жаль, через пів року, поїхавши додому на свята, Сосновський помер:
„Тіло його доставили до Станіславова і поховали у крипті колегіати. Вікна дому, в якому я мешкав, були повернені на грати крипти колегіати. Скільки страху я натерпівся, боячись, що дотримуючись недавньої присяги прийде до мене мій Сосновський. Скільки безсонних ночей у страху провів я – аж поки висповідався і прийняв Причастя, аж тоді я посмілішав, без остраху підходив до поховання і даремно викликав дух приятеля, але він мені так і не явився”.
Саме в нашому місті юнак пережив своє перше кохання до Маріанни Брусель, називаючи її у своїх віршах іменем Юстина. Літературознавці вважають, що Карпінський був свідком урочистого поховання коронного гетьмана Юзефа Потоцького. Цю багатотисячну урочистість він описав у своїх спогадах дуже детально. Карпінський також згадував про страту опришка Василя Баюрака біля станіславівської ратуші. Баюрак після смерті Довбуша в серпні 1754 року очолив опришків. У 1754 році його впіймали й 20-24 квітня 1754 року в станіславівській ратуші судили. Стратили Баюрака 25 квітня на площі перед ратушею:
„Мій батько, навмисно привівши мене на страту за руку, стояв зі мною так близько, щоби я бачив страту злочинця. А коли все скінчилося, так сказав до мене: Дитино моя! Баюрак, вочевидь, почавши з крадіжок незначних, як оце ти в дитинстві, можливо, ножичок у когось украв, а що йому це тоді зійшло з рук, взявся за справи серйозніші. А оскільки прості люди ховаються в будинках від злодіїв і збагатитися поміж бідних він не міг, взявся до розбою, який є швидкою дорогою до збагачення. Дитино моя! Будь-яке зло, навіть маленьке, як отрута маленької змії з часом до смерті доведе”.
На початку осені 1758 року Францішек Карпінський продовжив навчання в єзуїтській колегії у Львові. Там він поглибив свої знання з філософії та теології.
Несподівано, у 1773 році орден єзуїтів у Польщі було розпущено в момент його розквіту. Польські провінції ордену нараховували тоді 2330 осіб, у тому числі 1174 священників, крім того, вони утримували кількадесят колегіумів та резиденцій зі школами та десятки місіонерських станцій, головним чином на східних теренах Речі Посполитої.
Папа Климент XIV, період з 19 травня 1769 р. по 22 вересня 1774 р., францисканець конвентуальний (Фото зі збірки автора)
У другій половині XVIII століття єзуїти в Польщі були потужною релігійною й культурною силою, діяли майже на всіх ділянках громадської діяльності. І все ж провідні ідеологи Просвітництва вважали орден єзуїтів головною перешкодою на шляху культурної та суспільної перебудови світу. До його знищення долучилися давні сили: Португалія, Іспанія й Франція. Передумовою ліквідації ордену було вигнання єзуїтів, ордену – який мав найбільше шкіл – у 1759 році з Португалії, далі з Франції в 1764 і в 1767 році з Іспанії. Було закрито чудово обладнані колегії, школи та інтернати, а самі єзуїти розпорошилися по своїй країні або виїхали. Остаточно в 1773 році орден єзуїтів став жертвою наступу панівних дворів, за папи Клеменса XIV. У католицьких країнах було знищено розповсюджену мережу шкіл ордену, виховних інституцій та осередків культу.
У Станіславові після розпуску ордену у кляшторних приміщеннях і далі функціонувала школа, яку утримували колишні ченці, а в 1784 році її замінили на державну гімназію. Там також навчалися такі відомі постаті як Іван Вагилевич – український письменник, один і засновників „Руської трійці” та Володимир Гнатюк – український етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, критик, перекладач, громадський діяч.
У 1828 році до будинку добудували нове крило „зі сторони фари”, а сам будинок поштукатурили. У 1835 році частина приміщень завалилася. У 1900 році їх частково перебудували. У 1917 році будинок сильно пошкоджено під час гарматного обстрілу міста. Відбудували його лише в 1923 році, а з 1926 в частині приміщень розташувалася торговельна школа. З 1945 року в колегії розташувався медичний інститут, який досі займає більшість приміщень. Сьогодні в тому будинку на площі Шептицького діє морфологічний корпус Івано-Франківського національного медичного університету. В частині, яка прилягає до церкви, розташовано адміністративні приміщення греко-католицької єпархії.
Текст: Петро Гаврилишин
З польської переклав: Володимир Гарматюк
