Архікатедральний Собор Воскресіння Христового, колишній костел Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії та Св. Алойзи Гонзагі. Австрійська поштівка з поч. ХХ століття (Фото зі збірки автора)
Товариство Ісуса (Societas Jesu, в розмовній мові єзуїтський орден) заснув іспанець Ігнацій Лойола. Статут ордену затвердив папа Павло ІІІ у 1540 році. Це доволі нетиповий орден. По-перше, єзуїти складають чотири обітниці, а не три. Крім обітниць убогості, послуху та доброчесності вони складають особливу обітницю безумовного послуху кожному папі. Під час формації кандидатів особливу увагу звертають на інтелектуальну підготовку. Орден ставив собі за пріоритет дійти до еліти суспільства. Єзуїти не тільки навчали синів, що належали до вищих верств населення, їх можна було побачити у королівських дворах, де вони були сповідниками або вчителями королівських дітей. Тож вони були хранителями найбільших секретів, але й могли впливати на рішення та політику окремих можновладців. Саме єзуїти створили своєрідну місіонерську імперію через систему так званої редукції – спеціальних осередків, де, крім душпастирської опіки, навчали ремесел, рільництва. Таким чином вони долучилися до економічного розвитку колоній і перенесли туди здобутки європейського рільництва. Характерним для єзуїтів було те, що попри існування кількох тисяч єзуїтських колегіумів, учні в кожній місцевості вчилися за ідентичною програмою (ratio studiorum).
Появі резиденції єзуїтів у Станіславові у 1715 році сприяв Юзеф Потоцький. У 1716 році Потоцький подарував ченцям для спорудження колегіуму площу довжиною 120 і шириною 41 лікоть (лікоть – приблизно 40-50 см) разом із садом, який знаходився між міськими валами. Натомість для костелу виділив ділянку довжиною 60 і шириною 40 ліктів на місці колишнього дерев’яного замку Анджея Потоцького. Будівництво розпочато того ж року. Також у 1716 році в орендованому в колегіальної капітули дерев’яному будинку було відкрито перші два шкільні класи, ще два наступного року, а з 1718 року відкрито курс філософії. Окрім того, в 1720 році осередок ордену додатково спорядила Гелена Бельжецька з Куропатів, белзька каштелянка. Свій повноцінний статус колегіуму резиденція отримала в 1722 році.
Перший проєкт костелу, ймовірно належить Жаку Перті, який був придворним архітектором Яна Станіслава Яблоновського, руського воєводи. Спорудження костелу фінансово підтримали Казімєж і Магдалена Лещинські з дому Ходоровських, Францішек Завадський, київський ловчий та особливо Вікторія Потоцька з дому Лещинських. Костел мав мати сім каплиць довкола нави. 17 листопада 1729 року в ньому відправили перше богослужіння з нагоди поховання Зоф’ї Коссаковської. Костел було посвячено на честь Найсвятішого Таїнства та Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії. Однак це була погано спроєктована споруда, мала дуже мілкий фундамент. У 1730 році костел було визнано незавершеним.
Архікатедральний Собор Воскресіння Христового, колишній костел єзуїтів. Світлина з поч. ХХ століття (Фото зі збірки автора)
У 1729 році Вікторія Потоцька оплатила виготовлення головного вівтаря Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, а також оздоблення каплиці і вівтаря Св. Станіслава Костки. Також за її кошти було придбано чаші та літургійне вбрання для захристя. Натомість за посередництвом Зоф’ї Косаковської з дому Потоцьких того ж року було придбано образи та впорядковано вівтарі Матері Божої Ченстоховської та Св. Францішка Ксаверія. Її брат Станіслав Потоцький оплатив образ і вівтар Св. Ігнація Лойоли, а львівський каштелян Казімєж Лещинський – образ й вівтар Св. Францішка Борджиа. За кілька років прибув також вівтар Св. Яна Непомуцена. Вівтарі виготовив столяр Йосиф Шрафль (1698-1751). У 1732 році в підземеллях костелу поховали Вікторію Потоцьку.
У 1751 році помер Юзеф Потоцький. Його тіло спершу планували поховати в єзуїтському костелі. Син Юзефа Станіслав, який розумівся на „будівельному мистецтві” заявив, що через слабкий фундамент храму є ризик його руйнування. Він застерігав, що споруда може завалитися від пострілів гармат і радив перед похованням розібрати склепіння, а підлогу застелити соломою. Ченці демонтували дах у найбільш ненадійній каплиці Св. Станіслава Костки, а також забрали звідти вівтар. Врешті впродовж 1752 року костел було розібрано. Було створено новий проєкт споруди, який затвердив Станіслав Потоцький, зобов’язавшись виділити 6 000 червоних злотих та 50 000 цегли.
28 квітня 1753 розпочато нове будівництво, частково використавши старі фундаменти, які були відмуровані, а частково закладаючи нові. Будівництво страждало через брак власної цегельні. В 1761 році костел було майже завершено. Його називали „найпрекраснішим на Покутті”. Чернечий літописець стверджував, що будівництво можна було б завершити за рік чи два, якби спадкоємці Станіслава Потоцького виділяли відповідні кошти. У 1763 році одну вежу костелу вимуровано до найвищого рівня, на завершення другої збирали матеріали. Всередині костел був побілений. Покладено кам’яну підлогу. Костел Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії та Св. Алоізія Гонзаги було посвячено 12 вересня 1763 року.
Вівтар Матері Божої у катедрі Воскресіння Христового, 1901 р. (Фото зі збірки автора)
У 1764 році Катажина Коссаковська з дому Потоцька, каштелянка Кам’янська пожертвувала 4 000 злотих на вівтар Св. Францішка Ксаверія та оплатила роботу мулярів і робітників. Старий образ святого було вміщено в ретабло, бо новий не сподобався. Того ж року під час облоги міста російські війська пошкодили фасад єзуїтського костелу. У 1773 році його відремонтували.
Після розформування ордену єзуїтів у 1773 році, аж до 1815 року костел залишався у володінні колишніх єзуїтів, які все ще керували школою й використовували його як святиню гімназії. У 1785 році в костелі встановлено орган з костелу тринітаріїв. У 1828-1835 роках храм закрито через поганий технічний стан. Там влаштували військовий склад. У 1835 році будівлю відремонтували. Тоді ж до костелу передали літургійні предмети з цвинтарного костелу Св. Юзефа та виготовлений новий орган, „роботи Духаньського”. Будівлю знову використовували як каплицю гімназії. З 1839 року греко-католики отримали право відправляти там свої служби, а з 1845 року їм було надано право на один вівтар. Незабаром костел було перетворено на церкву Воскресіння Христового. Однак храм все ще використовувався уніатами та латинниками, він служив гімназійним та гарнізонним костелом. У 1864 році в костелі спорудили царські ворота. У 1871 році латинники відновили вівтар Св. Яна Непомуцена, а уніати вівтар Св. Йоана Хрестителя, також був відремонтований орган та розписано захристя.
У 1886 році костел отримав статус греко-католицької катедри станіславівської єпархії, створеної у 1884-1885 роках. Під час остаточної зміни обряду було демонтовано старі образи і вівтарі, які „пішли на стрих у забуття”. Під час чергового повернення єзуїтів до Станіславова в 1883 році ченці „випросили, аби їм подарували” образи Св. Ігнація Лойоли, Св. Станіслава Костки та Св. Францішка Ксаверія.
Архікатедральний Собор Воскресіння Христового, cучасний вигляд (Фото: Данута Стефанко)
У 1886 році фасад костелу відремонтували, а також спорудили бічні вівтарі та іконостас, оздоблений іконами авторства Модеста Сосенка та Антонія Монастирського, які також розписали стіни. Під час реставрації підземель костелу відкрили поховання Вікторії Потоцької, яке перенесли до колегіати та урочисто поховали 13 травня 1886 року.
У 1913 році влада виділила 30 000 крон субвенції на ремонтні роботи в храмі, хоча виплатила тільки 5 812 крон. Наступного року через поганий стан штукатурки над тротуаром спорудили дашок. Під час Першої світової війни пам’ятка не постраждала, хоча в місті були значні руйнування. У міжвоєнний період з’явилися нові необарокові куполи на вежах.
У 1946 році після ліквідації Унії (УГКЦ) комуністами, церкву передали православним. У 1955 році вона була відремонтована. Під кінець існування СРСР у 1990 році церкву знову повернули греко-католикам.
Текст: Петро Гаврилишин
З польської переклав: Володимир Гарматюк
