Вигляд будинку театру (фот. Національна бібліотека у Варшаві)
Сьогодні будинок театру втратив свій історичний вигляд. Його по-новому перебудували ще в період міжвоєнного двадцятиліття. А перші архітектурні форми було закладено ще наприкінці XIX століття.
Саме 22 листопада 1891 року у Станіславові відбулося справжнє свято мистецтва, було освячено будівлю театру, розташовану на вулиці Бєльовського, 1. Натхненником події був голова Музичного товариства ім. Монюшки Болеслав Шамейт, який з головою поринув в ідею побудови театру. І цілком доречно тут його згадати. Бо, як влучно відзначив Кароль Естрейхер, він був „жебраком, стояв при дорозі з простягненою рукою в лахмітті музи Монюшки і чотири роки [з 1887 року], гнаний у двері, заходив вікнами, аби випросити гріш і вкласти до скарбнички”. Ці потуги було належно оцінено. „Місто змилосердилося над нещасним мистецтвом, подарувало місце, Громадська каса вчинила гонорово, гарантувавши фінансову підтримку”.
Проектантом обрали місцевого колійового інженера Юзефа Лапіцкого, який працював під псевдонімом Вітольд Мілковскі. Роботи почалися у квітні 1891 року і одразу все пішло чудово. За всім наглядала спеціально призначена будівельна комісія. І вже 21 травня у фундамент під головними вхідними дверима споруджуваного приміщення було закладено наріжний камінь. Про подальший перебіг робіт читаємо в пресі: „у серпні завершено зведення стін, у вересні анаблемент, дахове перекриття і бляшану покрівлю. Внутрішні роботи на першому поверсі – і врешті оздоблення… цілком імовірно, що будівлю театру відкриють у листопаді”.
Будівельний комітет (фот. Кур’єр Станіславівський 1929)
І слова було дотримано. Доволі швидко настав пам’ятний день відкриття. В неділю по обіді, 22 листопада, Юзеф Лапіцкі віддав ключ від храму мистецтва – а разом з тим цитаделі польського слова – голові товариства Болеславові Шамейтові. І того ж вечора відбувся урочистий концерт відкриття під диригуванням директора музичної школи Міхала Бернацького, участь в якому взяли також гості, що прибули зі Львова, зокрема учасники співочого товариства „Лютня”. Аура нового місця сприяла слуханню музичних творів. Після виступу глядачі стверджували, що такого концерту в Станіславові ще не чули. Приємною несподіванкою на завершення урочистості став банкет на 180 осіб.
Попри те, що концерт відкриття відбувся, будівельні роботи все ж тривали. Завершилися вони аж у вересні 1892 року. Проте це не завадило зародженню тут постійної першої польської театральної сцени під керівництвом досвідченого та визнаного актора Луціана Квєціньского.
Ця неперевершена інвестиція принесла полегшення акторам драматичного мистецтва, які не мали куди подітися. Адже доти впродовж кількох років вони змушені були виступати в Європейському готелі, який належав родині Гальпернів, що стояв на місці існуючого сьогодні пасажу Гартенбергів. „В залі, що більше нагадувала обору, ніж святилище муз”, – як сказав колись Кароль Естрайхер. Серед іншого хтось відзначав, що закіптюжена стеля в ньому справляла доволі гнітюче враження. На відміну від готелю Гальпернів, на будівлю „монюшківців” дивилися зачудовано. В розлогому тексті Владислав Чешельскі з повагою пише, що „інтер’єр театру після остаточного оздоблення мав вигляд елегантний, мистецьки демонстрував декоративне вбрання лож – а оксамитові смуги на кріслах оживляли їх. Архітектура надає споруді класичної ваги навіть дещо з містичним нальотом.”
Не варто приховувати, що втілений проект Лапіцкого виправдав усі тодішні очікування. Дехто, може і звернув би увагу на малу кількість кількість статуй, що прикрашали дещо спрощену конструкцію самої споруди. Тим не менш, мешканці Станіславова мали право пишатися. Знаковим є те, що саме Станіславів серед інших небагатьох галицьких міст (поряд із Краковом та Львовом) спромігся збудувати окрему будівлю театру.
Шанувальники мистецтва, хоча й не тільки вони, бо місця вистачало для всіх спраглих культури найвищої якості, могли оглядати вистави або цілковито поринути в слухання музики. В глядацькій залі було близько 300 пронумерованих крісел та фотелів, а також 10 лож, тож говорили, що театр міг вмістити близько 800 глядачів.
В бічних крилах споруди містилися інші приміщення. У лівому крилі приготували місце для ресторану, а над ним на другому поверсі мали бути класи музичної школи Товариства Монюшки. Далі посередині, над вестибюлем, у просторому приміщенні розташувалася балконна зала з виходом на терасу, з якої відкривався краєвид прикрашеної квітниками та газонами площі Міцкевича. У правому крилі були приватні помешкання, одне з яких займав портьє.
Архітектурний вигляд будинку і його інтер’єр з незначними модифікаціями проіснували кілька десятиліть. Ідучи назустріч потребам і актуальним на той час віянням у мистецтві, споруда набула остаточного свого вигляду на початку 30-х років XX століття.
Вигляд театру після оновлення фасаду (фот. Національна бібліотека у Варшаві)
Приміщення театру в Станіславові з плином часу втрачало свою колишню принадність. Невдовзі фасад будинку потребував оновлення, а глядацька зала серйозного ремонту.
В ході виступів давалися взнаки недоробки, які виникли під час спорудження. Однак власники споруди з Музичного товариства ім. Монюшки мали недостатньо коштів, яких бракувало навіть на ведення культурної діяльності, що тут говорити про виконання всіх необхідних ремонтних робіт. Тому намагалися зробити бодай найнеобхідніше. На приклад, на початку XX століття пофарбували стіни глядацької зали і замінили частину знищеного даху.
Врешті тенор Євстахій Буковскі, до того ж господар Товариства, ініціював реконструкцію всієї споруди. На жаль, початок І світової війні поламав цей амбітний план. Крім того, в результаті боїв, які точилися на теренах міста, споруду театру, як і багато інших будинків, було пошкоджено. Щоправда, пошкодження намагалися ремонтувати, але марно.
То ж не дивно, що вигляд театру не виправдав сподівань. „Гляньмо на нашу театральну буду. обдерта, брудна – пише мешканець Станіславова в другій половині 20 років (підписався ініціалами д-р M. M.) – подекуди без вікон на розі вулиці, перебуваючи на центральній площі, будинок більше схожий на звичайну ремісничу халабуду на Жовківській чи Казимирі. А як тільки увійдеш до цього „храму мистецтва”, то з одного боку повіє на тебе підвальним холодом, а з іншого туалетним смородом, тож одразу з входу бачиш – не треба великої фантазії – що чекає на тебе всередині того храму. Про саму глядацьку залу навіть говорити не хочеться, всім вона аж надто добре відома. Бо хтось там або ноги собі відморозив, або, сидячи в перших рядах, добряче промерз”.
Читаючи цей опис споруди, можна дійти висновку, що на станіславівській сцені ніхто не хотів виступати, а зала зяяла пусткою. Десь так і було. Після відновлення незалежності Польщі, культурне життя Станіславова відновилося. Музичною сферою опікувалися „монюшківці”, а театральною – „фредровці” – товариство, яке з перервами діяло ще до 1914 року. Додамо лише, що для польської громади, яка мешкала в місті „Ревери”, це були два дуже важливих культурних товариства. Вони досить непогано існували до жовтня 1927 року, поки Управа театрального товариства через надто високу плату відмовилася від оренди зали на Бєльовського і виступи „фредровців” перенесли до будинку українського „Сокола”, що, за словами Еви Навроцкєй, вдарило по престижу польської сцени.
Фронтон нового приміщення театру за проектом інж. Станіслава Трелі
(фот. Кур’єр Станіславівський, 1929 № 481 за 6.X.1929)
І все ж, подбати про національний інтерес, чим була станіславівська твердиня польського слова, спромоглися. Товариства після певного періоду колотнечі, за погодженням зі станіславівським воєводою Алєксандром Моравскім вийшли з ініціативою заснувати Комітет відбудови театру, який утворили 6 березня 1928 року.
Однак варто зазначити, що ідея омолодження старих стін не всім видавалася доброю. „Боюся, аби та операція, – знову пише д-р. M. M. – не мала того ж результату, що і всі попередні операції омолодження… Аби і тут, з перебудовою теперішньої театральної споруди не вийшло того самого. Буде вкладено великі кошти, багато часу буде страчено, місто впродовж кількох років не матиме театру, що й зовсім відвикне від спектаклів, як раптом привітно відчиняться двері з такою тяжкою бідою відновленого театру, ми увійдемо до нього, і побачимо – страшно уявити – всі принади кістлявої, припудрованої і підмальованої помадою старої панни”. Тому кращим виходом мало б стати спорудження нового театру „от, на приклад, на площі Пілсудського”. На щастя, ніхто цієї ідеї не підтримав. Передовсім, з огляду на невтішну фінансову ситуацію.
Після тривалих дискусій та нарад зрештою влітку 1928 року взялися за ґрунтовну перебудову будинку. З організаційного боку за процесом наглядало багато спеціалістів. Саме завдяки порозумінню згаданих товариств, які вирішили об’єднатися в одне, театру було надано назву Театр ім. Монюшки – музично-драматичне товариство у Станіславові. Технічний нагляд здійснював міський архітектор інженер Станіслав Треля. Дуже шанована в місті особа. Саме йому Станіславів завдячує багатьма новими будовами, чого найкращим доказом є вигляд міської ратуші, що привертає до себе увагу.
Проекти Трелі через брак коштів у бюджеті магістрату часто доводилося змінювати в ході реалізації. Так сталося і з приміщенням театру. Тому в першу чергу подбали про його внутрішній стан, переслідуючи дві мети – раціонально використати місце в усьому приміщенні та надати глядацькій залі відповідного вигляду. Роботи, які тривали близько року, було обмежено кількома суттєвими переробками: зокрема, було встановлено сучасну вентиляцію, центральне опалення та електричні мережі. Окрім того, розширили приміщення, в яких містилися каса, буфет, пральня, гардероб для глядачів і т.д. Глядацька зала була пофарбована в яскравий колір, а зношені крісла замінили новими. „Попри погане поєднання закулісся з кабіною електриків, театр в Станіславові – на думку Еви Навроцкєй – був одним з найгарніших і найсучасніших театрів у тогочасній Польщі”.
Урочисте відкриття станіславівського святилища мистецтв вшанував своєю присутністю Міністр релігії та публічної освіти Славомір Червіньскі, 6 жовтня 1929 року. Передувала відкриттю урочиста літургія і посвячення омолодженого об’єкта настоятелем місцевої вірменської парафії кс. Францішком Комусєвічем.
Урочистість, як і на завершення будівництва театру 38 років тому, була надзвичайною подією. „Станіславівська громада зробила справді велику справу – свідчить вона про те, як добре громада розуміє важливість культури та мистецтва для країни і народу, а особливо для розвитку периферії,” – сказав тодішній станіславівський воєвода Броніслав Наконєчніков-Клюковскі. А бургомістр Вацлав Хованєц підкреслив, що „тоді, як і сьогодні, всі без огляду на національність, віросповідання чи політичні переконання, поєднали свої серця в силі живого слова, пісні та мистецтва”. Бо ж можливість показувати вистави в новому театрі мали не тільки поляки, але й євреї та українці, що проживали в Станіславові. Однак саме польський театр поселився тут на постійних засадах. Під час урочистого відкриття перебудованого приміщення актори з театру ім. Монюшки зіграли безсмертну комедію Александра Фредро „Дами і гусари”.
Через три роки взялися за відновлення фасаду будинку, який мав „дуже жалюгідний і гнітючий вигляд”. Надто великий кошторис не дозволив реалізувати проект фронтону Станіслава Трелі, з шістьма класичними колонами і оздобленим входом. Архітектура була позбавлена історичних декорацій, але набула простої кубічної форми. У вересні 1932 року, коли ще тривали останні роботи над фронтоном, преса писала: „мусимо з радістю ствердити той факт, що нарешті маємо у Станіславові приміщення театру, гідне воєводського міста”.
Минуло вже понад 80 років, а вигляд будинку з того часу майже не змінився. За винятком одного: вміщений колись на фронтоні напис „Театр ім. Монюшки” не пережив II світової війни і був демонтований. Зрештою, як і інші польські написи в Станіславові, якого, щоправда, також вже немає, його назву змінено на Івано-Франківськ. Сьогодні в приміщенні знаходиться обласна філармонія, тут виступають українські артисти. Проте, це не означає, що в ньому бракує польських акцентів. Вже кілька років поспіль під час Перегляду сучасного польського кіно поляки, що живуть в Івано-Франківську, і не тільки заповнюють вщерть залу філармонії, аби послухати незабутні мелодії з кінофільмів на концертах, організованих з нагоди Дня Незалежності.
Текст: Ярослав Краснодембскі
Переклад з пол.: Володимир Гарматюк
