Людвік Сольскі Латка (фото Wikipedia)
Приміщення театру в Станіславові від спорудження в 1891 році і до вибуху другої світової війни в 1939 було культурним центром міста і мало особливе значення для поляків.
Театр був своєрідним оборонцем національної культури та мистецтва. Саме тут майже впродовж півстоліття, переживаючи злети і падіння, в умовах безгрошів’я та низької відвідуваності, формувалася постійна сцена польського театру.
Звісно, в храмі мистецтва на вул. Бєльовського виступали різні особи, жодним чином не пов’язані з театром в Станіславові. На спеціальне запрошення сюди приїздили – незалежно від національності і віри – артисти, слава про яких сягала далеко за межі Галіції, а часом і Європи. Важко згадати і описати виступи всіх. Зосередимося далі на кількох прикладах польських акторів і оперних співаків, які колись переступали поріг театру.
Першого, надзвичайно важливого виступу мешканцям Станіславова не довелося чекати довго. За три роки після спорудження театру, в 1894 році до міста „Ревери” приїхала дуже шанована акторка польської сцени, знана також в Америці та Англії, Гелена Моджеєвска. Додамо тільки, що раніше гостювала вже тут як молода, але така, що подає надії, донька Мельпомени. Знову приїхала через 30 років, на запрошення Владислава Антонєвского, який був директором зав’язлого в труднощах місцевого театру ім. Александра Фредро. Моджеєвска, відвідуючи це периферійне місто, виконала дуже важливу місію. Вирішила „безкоштовно зіграти на дохід театру і гарячим словом заохотити публіку підтримувати третю в краї польську сцену (після Кракова та Львова)”.
Аби гідно її прийняти, створено спеціальний громадський комітет. 3 грудня 1894 року його члени разом з Владиславом Антонєвскім вітали Моджеєвску на вокзалі в Станіславові. „З’ївши у вокзальному салоні борщ, вона поїхала… приготованою для неї каретою, з двома вбраними кракусами на козлах, до готелю Імперіал” – так писали в пресі. За кілька годин відбувся вечірній виступ, що став справжньою сенсацією дня. Театр „вщерть заповнила публіка” зі Станіславова та околиць, і навіть гості з Коломиї прибули навмисно з тієї оказії.
Моджеєвска зіграла Амелію в драмі „Мазепа” Словацького. Кожен її виступ зустрічали гучними оплесками, а після четвертого акта зірвалася овація, яка тривала безконечно довго. Рецензент писав, „вражає шляхетна декламація, надзвичайну граційність видно в кожному рухові, кожному погляді актриси, а також позбавлену тривіальності нейтральність і чистий як сльоза ліризм”. Після спектаклю представники Товариства шанувальників музики і Товариства ім. Монюшки – на знак вдячності – вручили їй гарні букети квітів. Подяку висловив також директор театру Антонєвскі. Моджеєвска не забула про те, з якою метою прибула, і, стоячи на сцені, звернулася з проханням до публіки підтримати театр в Станіславові, а потім на додачу: „підтримуйте бідного директора!”.
Анна Моджеєвска в сценічному образі (фот. polona.pl)
Далі на Моджеєвску та запрошених гостей чекала менш офіційна частина вечора. В Міському казино під звуки військового оркестру для них організували бенкет. Тости та промови, які там промовляли, продовжували миті перебування у товаристві великої актриси, проте час був невблаганним. Наступного дня, 4 грудня Гелена Моджеєвска поїхала зі Станіславова так, наче її ніколи там і не було. Той короткий, але дуже важливий епізод надовго увійшов в історію польської сцени того периферійного міста та надовго залишився у пам’яті мешканців.
Багатьома роками пізніше, в 1926 році в стінах станіславівського театру оголосили про виступ іншого видатного актора, яким був Людвік Сольскі. Перед його приїздом до Станіславова писали: „з часів Моджеєвської не ступав на цю польську сцену більший від нього, а навіть Європа не має багато таких”. Його вважали патріархом польської сцени. Порахували, що за увесь творчий період – а то було 50 років – він зіграв аж тисячу ролей. „Від героїчних постатей королів і гетьманів, аж до епізодичних ролей, дещо комічних, він був здатен вдихнути життя нераз у цілковито шаблонні образи”. Сольскі незважаючи на свій вік, мав-бо уже 71 рік, захоплював життєствердністю. В період з середини лютого до кінця квітня 1926 року виступав щоденно, грав у Варшаві, Вільні, Лбвові, Станіславові, Бориславі та Перемишлі.
В Станіславові виступив у незрівнянній ролі Латки в „Довічному” Фредро 20 квітня. Вже з четверга, 15 квітня, писали, що охочі побачити спектакль, обсідають театральну касу, аби за будь-яку ціну мати змогу почути „короля живого слова” – як його називали.
І сподівання публіки було виправдано. Сольскі покзав себе з найкращого боку. Глядачі, які раніше бачили його в ролі „Латки” могли звернути увагу, що той, давніший „Латка” „був ніби більш притишений, скромніший у вираженні, багато рис були наче випадковими – нинішній є більш яскравим” – писав рецензент. Із Сольскім разом виступили станіславівські актори-аматори з Театру Александра Фредро, що безперечно, ще більше підсилило образ, зіграний професійним актором. „Латка – як писав рецензент – сама динаміка експресії – був найголоснішим, найвиразнішим, домінуючим над усіма і усім, можливо навіть попри задум Фредро”. Це могло статися через брак зіграності, але незважаючи на цей факт, місцеві аматори вписалися, їхні ролі вдалися їм дуже добре.
На знак вдячності за майстерну гру та режисерування спектаклю Стольскому побажали сто років життя. Що цікаво, до столітнього ювілею, майстрові забракло заледве місяця, він помер у грудні 1954 року.
Гостьові виступи польських зірок в Станіславові, звісно, не обмежувалися лише театральними акторами, адже, крім них тут також бували знані артисти опери. Зокрема, одним з таких, без перебільшення, був Адам Дідур, один із найвизначніших басів першої половини XX віку. Дехто називав його навіть польським суперником Фьодора Шаляпіна. Здавалося б, такі постаті, як Дідур, мали б притягати найбільше слухачів, тим більше, коли з’являлися на рідній сцені. Але так було не завжди.
2 жовтня 1922 року під час його концерту в Станіславові, де він виконував різні твори, виявилося, що не всі місця в залі було викуплено. Попри це, публіка була захоплена. Один із глядачів – актор Збіґнєв Орвіч – писав: „Ми сиділи в залі, затамувавши подих, аби не втратити жодного тону, які сипалися, як перла, надзвичайно чисті і краси рідкісної”. В наступній частині для пробудження зацікавлення до такого виду мистецтва серед станіславів’ян, стверджував: „Важко писати мені про майстра, про якого лише майстри можуть сказати, – однак тим, хто з власної вини не взяли участі в тому концерті, дозволю собі звернути увагу на те, що співака з такою силою голосу, неймовірним звуком… не скоро почують”.
Однак така нагода, як на артиста світового рівня, з’явилася досить швидко. Дідур завітав до Станіславова аж на два дні, 26 i 27 червня 1924 року. Цього разу публіка здивувала. Зала двічі була заповнена до останнього місця, і ще багатьом довелося – як писали – заздрісно покидати каси без квитків. Дідур вперше заграв роль Тоня в „Паяцах” Леонкавалло, а наступну – Мефістофеля у „Фаусті” Гуно, для яких використав нові костюми, привезені з Америки. Рецензент, аби не повторювати попередніх хвалебних відгуків щодо співу Дідура, зазначив лише, що „про успіх артиста [нехай] свідчать ураганні, кількахвилинні аплодисменти”.
Серед грона згаданих зірок, що виступили в Станіславові, варто згадати прізвище ще однієї виняткової постаті, оперної співачки Ади Сарі. На відміну від низького голосу Дідура, вона володіла найвищим голосом – сопрано колоратура, за який поза межами країни її називали „польським соловейком”. До Станіславова прибула на початку 30-х років XX віку, які, як влучно окреслив їх Богуслав Качиньскі, були останнім акордом Ади Сарі. Можемо пишатися – писав він – як часто вона виступала в той період на сценах мало не всієї Європи. Співала майже кожного другого дня, у перервах між великими подорожами”.
Ада Сарі в ролі Віолети в „Травіаті” Верді, Генуя, 1929 (фото polona.pl)
Її приїзду до Станіславова навмисно ніхто не планував, з’явилася, скажімо, несподівано, завдяки ініціативі Керівництва Театру ім. Монюшки 25 травня 1931 року. Публіка була приємно вражена, коли було скасовано трансляцію на польському радіо опери „Страшний двір”, яку мали ставити місцеві артисти. Сарі виступила як гість в головній ролі Віолетти в „Травіаті” Верді. М’який і теплий голос співачки та акторська гра зачарувала станіславівську публіку. „Талант Ади Сарі проявився і з вокального, і з драматичного погляду у найвищій своїй постаті” – підсумовував критик. Тож не дивним є той факт, що після того, як опустилася завіса, слухачі „обдаровували її незмовкаючими аплодисментами, викликаючи і аплодуючи … без краю”.
***
Опрацьовано зокрема за матеріалами преси, що видавалася в Станіславові в 1894-1939 роках, а також за публікаціями: Й. Каньскі, Майстри оперної сцени, Краків 1998; O. Цівкач, Гелена Моджеєвска в Станіславові, [в:] Галицькі зустрічі 2009, Забже 2010. Б. Качиньскі, Ада Сарі. Куліси великої слави, Варшава 2014.
Текст: Ярослав Краснодембскi
Переклад з пол.: Володимир Гарматюк
