Тадеуш Сємек (фот. Еугеніуш Сало)
Розмова Ярослава Краснодембского з Тадеушем Сємкем, перекладачем книжок з російської, чеської та словацької, давнім мешканцем Станіславова, а тепер Варшави, який час від часу відпочиває в Констанцінє.
Спершу хотів би запитати, де Ви жили з сім’єю в Станіславові до війни?
На вулиці Шопена, 7. У власному будинку, де не було водопроводу і каналізації. Всі намагання бабці і підростаючих синів прокласти водопровід і каналізацію, не дали жодного результату. Дідусь економив, а може робив на зло. До туалету треба було йти через якийсь балкончик, криниця була в підвалі, але ту воду неможливо було пити. Воду носили з жіночої школи ім. Гоффманової на Валах. Внизу жила бабця з дідом, а нагорі мама з татом і я з молодшим братом.
Чи могли б Ви розказати трохи про діда?
Звали його Юліан Поляк. Це був чоловік з не надто освічений економічно, але мав жилку. Виробляв різні речі. Мав крамницю господарських товарів. Там можна було придбати все, окрім одягу і взуття. Там можна купити хімікати, косметику, фотоапарати, спортивне знаряддя… у крамниці працювала пані Юльця, яка робила есенції для горілок в маленьких пляшечках. Дід продавав товари з-за кордону, а ми з того мали поштові марки.
Це був дещо сатиричний персонаж. На приклад, бувало таке. Юліан Поляк міг зайти до кінотеатру вже коли сеанс почався. І коли одного разу він запізнився на фільм до кінотеатру „Уранія”, а в залі була цілковита темрява, він вигукнув „світло”. Кіномеханіки, вочевидь, це почули, бо увімкнулося світло, і Юліан Поляк зайняв своє місце, а фільм продовжився далі.
У 1939 році до міста увійшла Червона Армія, і якийсь час життя точилося нормально. Юліан Поляк далі займався своєю крамницею, а я ходив до школи. Не минуло й року, як в неділю, чи якогось іншого вихідного дня, коли я бавився на долівці в одній з чотирьох кімнат, до будинку разом з дідом увійшло кілька осіб. Один із тих, хто прийшов, був офіцер НКВД в голубому кашкеті, а інший в чорній шкірянці, мені здається, то був єврей. В усякому разі, він говорив польською. І він тому росіянинові пояснював, що Юліан Поляк є купцем і багачем. Як виявилося, вони прийшли з обшуком. Перестрашеному дідові відібрало мову. Але вони нічого не могли знайти. Але той донощик підійшов до дідової нічної шафки і витягнув шухлядку з подвійним дном. Вона була доволі важкою. Він поклав її на підлогу. Я, малий шмаркач, побачив золоті монети, в діаметрі 3-4 см, складені в рядочки – чи то рублі, чи долари, не знаю. Це були великі гроші, які дід заробив торгівлею. Він не вірив жодним банкам, складав золото до шухлядок. Все те зсипали до торбини, забрали разом з дідом. Це все, що я пам’ятаю. Коли дід повернувся, крамниця вже не працювала, його вигнали з будинку в село, потім він захворів, і там, очевидно, помер. Так мені вбилася в пам’ять та втрата головного маєтку, який дід зміг заробити довгими роками праці.
Зворушлива розповідь. А Ваш батько?
Батько Леопольд Сємек дома покривав золотом копію образу Матері Божої [вміщеної на фасаді вірменського костела – ред.]. Тоненькі пластинки прикладав до образу, досі золото виблискує здалека. Хоча ближче був костел єзуїтів, ми все ж ходили до вірменського. Не знаю, чому. Батько малював сцени зі святих літургій вірменською мовою, також оздоблював їх золотом і вони вкладалися за скло на вівтарі, а ксьондз з них читав. Тадеуш Ольшаньскі прислуговував в тому костелі, і мій брат також, а я не хотів. Тільки приходив на служби. Це був костел, так би мовити, трохи елітарний. Туди ходили знакові люди, заможніші.
Станіславів, вул. Шопена, 7 (фот. Ярослав Краснодембскі)
Чи, крім роботи для вірменського костела, Леолпольд Сємек залишив слід у місті?
Батько не закінчив Львівську політехніку, здається, будівничий відділ. Працював у міській управі у величезному будинку на вул. Карпіньського в технічному відділі. Був чудовим проектантом написів. Його заслугою було виготовлення детального плану Станіславова ручної роботи.
Я ще хотів би згадати, що моя мама, Зоф’я з дому Вайда, була в родинних стосунках зі Щепкєм, чудовим Казимиром з Веселої Львівської Хвилі. Колись він приїздив на виступи до Станіславова і запросив маму, і я також пішов. Після завершення виступу закликав нас за куліси і коли змивав грим, пригрозив мені пальцем і сказав: „запам’ятай, ніколи не ставай артистом, не дурій”.
Коли Ви почали повертатися пам’яттю до Станіславова?
Важке питання, бо я не можу пригадати, коли саме. Після війни я опинився в Зеленій Ґурі, тут здав іспити. Десь за пів року товарняком зі Станіславова приїхала моя мама з молодшим братом. І це, напевно, відсвіжило в пам’яті це місто. Коли з’явилася можливість виїзду, я подумував про те, аби поїхати з братом. Однак він сказав, що не поїде туди, доки Станіславів не повернеться до Польщі. Я втратив надію. І лише після зустрічі з Тадеушем Ольшаньскім вирішив, що варто поїхати. Тоді все віджило.
На завершення хочу запитати, як Ви ставитесь зараз до Станіславова, який зараз називається Івано-Франківськ?
Добре. Але, на жаль, здоров’я не дозволяє вже туди поїхати. Я хотів колись написати свої спогади, але не знаю, чи то колись вдасться. Все, що пам’ятаю з дитинства, пов’язую зі Станіславовом і словами чудової пісеньки „Там був для мене рай… там був для мене рай…” [Мова про вірш Адама Міцкевича „Чи знаєш той край” – ред.].
Розмовляв: Ярослав Краснодембскі
Переклад з пол.: Володимир Гарматюк
